Chapter 3. Education without faces in the age of existential deficit: how globalisation, post-truth and the politics of meaninglessness depersonalise pedagogy

Ми живемо в час, коли освіта опинилася в епіцентрі глобальних змін – не лише технологічних, економічних чи політичних, а передусім антропологічних. Вона все ще функціонує, реформується, цифровізується, звітує – але при цьому втрачає здатність бачити людину, чути її запити, відповідати на її екзистенційні виклики. В епоху радикальних цивілізаційних зламів – війни, зміни клімату, пандемій, алгоритмізації мислення – освіта, замість бути відповіддю на тривогу й фрагментацію, дедалі частіше перетворюється на ще один інструмент управління нестабільністю.

Це відчуття втрати починається на рівні мови. Освітній дискурс насичений термінами на кшталт "людський капітал", "ресурсне забезпечення", "ефективність кадрів", "платформа знань", "управління якістю освіти". Ці формули – не просто стилістичні зручності, а лінгвістичні маркери втрати гуманістичної оптики. Мова, яка мислить освіту як ринок, людину як носія компетентностей, а навчання як процес сертифікації, виключає з педагогічного простору суб’єкта гідності.

На цьому тлі формується нова аномалія: людина в освіті присутня фізично – але відсутня онтологічно. Вона може мати доступ до знань, але втрачати відчуття сенсу; вона може отримувати оцінки, але не переживати гідність як досвід визнання. Так виникає феномен когнітивної симуляції: навчання триває, але без внутрішнього проростання. Усе це створює нову педагогічну реальність, яку точніше було б назвати постосвітою – тобто такою, що втратила здатність тримати людину в центрі.